Історія парафії

У глибині сторіч починається історія Житомира. Територія, на якій  розташоване місто, була заселена ще в II тисячолітті до н.е. Це підтверджують виявлені археологами поблизу міста поселення і кургани епохи бронзи, раннього залізного віку. Розкопано також могильники VII сторіччя і залишки староруського городища Х-XIII сторіч. Роком заснування Житомира вважається 884-й. Як свідчать легенди, свою назву місто одержало від імені дружинника київських князів Аскольда і Діра - Житомира, що нібито відмовився служити ворогам князів, сховався в лісах і оселився на скелі у гирлі рік Кам'янки й Тетерева.

У інших легендах розповідається проте, що тутешні жителі відвіку торгували хлібом, жили мирно. Дослідники й історики, і серед них відомий чеський учений-славіст Павло Йосиф Шафарик, доказували, що древнє городище - майбутній Житомир - виникло як центр племені житичів, що входило в племінний союз древлян. Назва міста - мир житичів, як і самого племені, основним заняттям якого було хліборобство, виникла, як вважають, від важливої в цьому краї культури - жита, що культивується тут із незапам'ятних часів. Є свідчення про те, що в давнину навіть у центрі міста сіяли жито, ячмінь. Про місто говорили: "мир і жито", "мир житичів". Можливо також, що Житомир - це скорочена форма від слова "животомир", тобто символ мирного спокійного життя. У дійсності ж історична доля Житомира ніяк не була мирною. Хліборобам і ремісникам не раз припадало лишати свої будинки, братися за зброю, щоб відстояти свободу і незалежність.

На древлянській землі в 945 році спалахнуло перше в Київській Русі антифеодальне повстання, яскраво описане в Іпатіївському літописі. Древляни виступили проти непомірних поборів київського князя Ігоря і відмовилися сплачувати йому данину. Під час одного з набігів князь був убитий, а дружина його розгромлена. Дружина Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилася древлянам - спалила їхню столицю Іскоростень і стратила біля п'ятьох тисяч мирних жителів. Незабаром після цього древлянські землі остаточно ввійшли до складу володінь київських князів.

У 1240 році Житомир піддався нападу незліченних орд хана Батия. Місто було цілком розорено й зруйновано, мирні жителі були вбиті або потрапили у рабство. У 1320 році житомирську фортецю захопили литовські князі. У ці ж роки почастішали набіги кочівників. Місцеве населення будувало оборонні спорудження з підземними ходами, на залишки яких ще і понині наштовхуються будівельники. Городяни мужньо захищалися від ворогів. Жорстокі і спустошливі набіги, як правило, супроводжувалися пожежами і руйнаціями. У 1399 році золотоординський хан Едигей розгромив військо литовського князя Витовта, захопив і розграбував Житомир. За словами літописця "...без меры много зла сотвориша" набіг кримських татар у 1469 році. Вщент зруйнували місто орди хана Менгли-Гирея в 1482 році. Ще не раз за свою історію Житомир лежав у руїнах і знову вставав з попелу.

У 1444 році Житомир одержав магдебурзьке право. Місто поступово росло, будувалося, розвивалися ремесла, торгівля. Його центром і найбільш значним спорудженням був замок. У 40-х роках XVI сторіччя він був перемурований і укріплений за проектом місцевого зодчого Семена Бабинського. Його товсті стіни були оточені оборонним ровом, заповненим водою. Після Люблінської унії 1569 року Житомир потрапляє під владу польських магнатів. Експлуатація з боку шляхти, соціальна нерівність змушували населення зі зброєю в руках виступати проти польської шляхти. Коли в 1594-1596 роках спалахнуло народне повстання під керівництвом Северіна Наливайка і Григорія Лободи, житомиряни хоробро боролися в селянсько-козацьких загонах.

Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхецького панування, яку очолив видатний полководець і державний діяч Богдан Хмельницький, викликала новий підйом народного руху. У 1648 році військо Богдана Хмельницького штурмом узяло житомирський замок, а в 1651 році на північній околиці Житомира козацькі загони Івана Богуна розбили 17-тисячну армію польського князя Четвертинського. Тоді ж у місті побував Богдан Хмельницький. Шляхта обрала Житомир місцем судової розправи з повстанцями. У селі Кодня, біля Житомира, було страчено близько трьох тисяч учасників повстання. На одному із курганів, де поховані загиблі, установлений пам'ятний знак.

Яким був Житомир у XVIII сторіччі? Уявлення про це дає карта 1771 року. Там, де нині знаходяться вулиці Ольжича, Московська, Пушкінська, Короленко, був центр міста, забудований переважно невеличкими одноповерховими цегляними і дерев'яними будинками. Тут, у центрі, знаходилося чотири монастирі, дві духовні семінарії, кафедральний храм.         

Історичний опис храму і парафії

Історія Ордену Менших Братів у Житомирі розпочинається в 1761 році. 4 квітня цього ж року король Польщі Зигмунт Август ІІІ надав братам францисканцям землю в околицях Житомира під храм та монастир. Офіційною датою зведення францисканського чернечого дому є 26 вересня 1763 року. На той час в місті знаходився центр повіту та столиця київської дієцезії. Спочатку був побудований мурований монастир та дерев'яний храм, названий на честь бл. Йоана з Дуклі. В ньому працювали двоє священиків та двоє братів. У час розквіту у монастирі жило більше двадцяти ченців.

У 1804 році за указом царського уряду Житомир було офіційно затверджено адміністративним центром Волинської губернії. В 1820 році храм згорів. Новий, мурований храм повстав у 1842 році. В середині знаходився головний великий вівтар та два бічних, присвячених Матері Божій Ченстоховскій та св. Антонію з Падуї. Крім того, були передбачені два інших вівтарі на честь св. Франциска Ассізького та бл. Йоана з Дуклі.

Праця братів спричинилась до духовного та релігійного розвитку життя міста та околиць, хоча на той час при храмі не було зареєстрованої парафії. Особливо було поширене в храмі богослужіння до св. Антонія з Падуї, образ якого вірні оточували пошаною та своєю вдячністю за отримані благодаті. При монастирі існувала також початкова школа. Найбільше бід перепало на долю монастиря на початку дев'ятнадцятого століття.

З1820 року Російська імперія розпочала політичні маневри з ціллю знищення чернечих згромаджень та захоплення їхньої власності. Життя чернечих орденів досить добре процвітало на території Росії, а ченці були групою дуже активною, дієвою та непіддатливою до контролювання. Тим більше, що чернечі Ордени завжди мали добрі необхідні для їхнього життя контакти з закордоном, що для царського режиму було чимось неприпустимим. Адже з-за кордону, на їхню думку, не могло прийти нічого доброго, лише розпад разом з революційними ідеями.

Російська держава обрала на фундаменти своєї політики три пункти: Російська Православна Церква, самовладство, націоналізм (тобто Росія тільки для росіян). За таких правил все, що не російське - є недозволене. На ордени накладено тягарі нових законів, які втручались в їхнє внутрішнє життя та життя Церкви і мали за мету ускладнити їм існування.Вже 3 грудня 1831 року комітет у справах західних губерній затвердив правила ліквідації католицьких монастирів. Усі вони поділялися на три категорії: 1) ті, які брали безпосередню участь у повстанні 1830 року; 2) ті, які мали залежних селян-католиків; 3) ті, які не мали мінімальної кількості ченців згідно з канонічними правилами. І хоча Житомирський францисканський чернечий дім не входив безпосередньо у список монастирів, призначених на знесення, та все ж цей указ вплинув на подальшу долю монастиря.        

В 1842 році для того щоб урятувати монастир, за наказом Петербурзького Духовного Колегіуму його було передано Луцько-Житомирській диєцезії під духовну семінарію. В той час в монастирі проживало дванадцять священиків та чотири брата без свячень. До 1917 року в Чернечому домі Менших Братів містилася духовна семінарія. Таким чином храм та монастир не були знищені царем ані передані на інші цілі. З того часу францисканську святиню почали називати "семінарійський костел".

Житомир, як і більшість  українських міст, переніс усім відомі події трагічного 1917 року. За цей час у місті змінювалася влада тринадцять разів. Після громадянської війни, почалися масові будівництва і реконструкції міста, цим самим комуністична влада почала масове руйнування церков та монастирів, нищення людське мислення, впроваджуючи тоталітаризм і атеїзацію. Це все супроводжувалося масовими переслідуваннями, репресіями і висилкою віруючих. Розпочався комуністичний геноцид віруючих і всього  українського населення, жертвами котрого стали майже 20 мільйонів невинних осіб.

Брати францисканці повернулись до свого дому в Житомирі 17 травня 1992 року. Житомирський Єпископ Ян Пурвінський передав їм храм після нетривалого перебування в ньому отців Палотинів. Відбудова пошкодженого храму забрала немало часу та праці. Необхідно було змінити напрямок храму, адже перед центральним входом зі сторони Соборної площі було побудовано багатоповерховий будинок. Згодом було повернуто та відновлено частину монастиря.

Освячення святині відбулося 25 жовтня 1997 року Його Екселенцією Яном Пурвінським. 1 березня 2006 року після 15 річних змагань про повернення монастирських приміщень, дякуючи великим зусиллям священиків, вірних та тогочасній владі, Житомирська обласна держадміністрація своїм актом урочисто передала колишні приміщення монастиря, які були зайняті з радянський часів обласним військоматом у власність отцям францисканцям.

При парафії Св. Йоана з Дуклі розгорнуто активну діяльність. Зокрема створено спільноту міністрантів, спільноту Францисканської молоді, Францисканський орден світських, спільноту "Живий розарій", біблійне коло. Своєю душпастирською опікою брати оточують дім старців, дитячі будинки та дітей із малозабезпечених сімей.

За останні сорок пять років (1960-2005 р.) населення Житомира зросло з 105 до 300 тисяч мешканців, з них більше 5 тис. римо-католиків. В місті знаходиться чотири католицькі парафії, однією з них є францисканська парафія св. Йоана з Дуклі. Щонеділі до храму св. Йоана з Дуклі приходить близько двох тисяч вірних.

Богослужіння звершуються на українській, польській та російській мовах. В парафії проходять систематичні катехетичні заняття з дітьми та молоддю, ведуться також курси приготування до таїнств Хрещення, Сповіді, Першого Причастя, Миропомазання та Подружжя.