Отець Владислав Буковинський — Апостол Казахстану, в’язень совєтських таборів, сьогодні вранці, 11 вересня 2016 р., проголошений блаженним. Звершив його беатифікацію папський легат, префект Конгрегації у справах канонізацій, кардинал Анджело Амато, під час урочистої Меси в карагандинській катедрі Матері Божої Фатімської — Матері всіх народів.

Після Акту покути єпископ Караганди Аделіо Делль’оро повторив перед кардиналом Амато прохання, яке раніше було скероване до Святішого Отця, про беатифікацію шановного Слуги Божого. Представили життєпис кандидата на вівтар.

Папський легат латиною урочисто зачитав апостольського листа з рішенням Папи Римського. «Приймаючи прагнення нашого брата, єпископа, ординарія Караганди Аделіо Делль’Оро, а також багатьох інших співбратів у єпископстві та вірних, після отримання думки Конгрегації у справах канонізацій, нашою апостольською владою дозволяємо, щоби вельмишановний Слуга Божий о. Владислав Буковинський віднині звався блаженним, а його свято нехай відзначається, згідно з приписами права, 20 червня кожного року», — так звучав беатифікаційний лист Папи Франциска.

Уперше було публічно віддано шану о. Буковинському, чий образ відслонили у катедрі. Храм сповнився оплесками, вигуки та радісним співом. До пресвітерію внесли реліквії о. Владислава.

Серед учасників беатифікаційного богослужіння був і о. Маріуш Ковальський із Караганди, який 2008 року за заступництвом Слуги Божого о. Буковинського був зцілений після інсульту. Лікарі не давали молодому священикові жодних шансів. За кілька днів інтенсивної заступницької молитви, зокрема карагандинських сестер-кармеліток, о. Маріуш вийшов з лікарні здоровим. Після обстежень у Польщі виявилося, що немає жодних слідів інсульту.

В беатифікаційних урочистостях взяли участь більше тисячі паломників, зокрема з Польщі, України, Росії, Білорусі, Німеччини та Литви. Месу співслужили близько 15 єпископів.

Владислав Буковинський народився 22 грудня 1904 року в Бердичеві. 1920 року йог сім’я перебралася до Свєнціци (Сандомирський повіт, Польща). У 1921-1931 роках він вивчав право, а потім теологію в Ягеллонському університеті. Священицькі свячення прийняв 28 червня 1931 року з рук архиєпископа Адама Сапєги, митрополита Краківського.

За кілька років душпастирського служіння виїхав до Луцька, де став викладачем духовної семінарії. Від вересня 1939 року був настоятелем луцької катедри. 1940 року його арештував НКВС.

Після початку німецько-радянської війни о. Владислав дивом уникнув смерті в луцькій в’язниці, яку совіти поспіхом ліквідували. Потім допомагав утікачам та ув’язненим під час німецької, а далі під час радянської окупації. У 1945-1954 роках перебував у радянських в’язницях і трудових таборах: у Києві, Челябінську та Джезказгані. Там після цілого дня тяжкої праці ще провідував хворих у в’язничній лікарні, підтримував співв’язнів у вірі, вділяв Таїнства та провадив реколекції різними мовами.

1954 року був засланий до Казахстану, в Караганду, з обов’язком працювати сторожем. Ця праця надала йому змогу зайнятися таємним душпастирством серед засланців. Отець хрестив, сповідав, благословляв шлюби засланих у Казахстан поляків, українців, німців, росіян та представників інших народів.

The post Беатифікація Апостола Казахстану, уродженця Бердичева first appeared on Парафія св. Йоана з Дуклі.

«Хто може збагнути, чого Господь хоче?» (Мудр. 9,13). Це запитання Книги Мудрості, яке ми почули в першому читанні, представляє нам наше життя, як таємницю, ключ до розуміння якої не перебуває в нашому володінні. Дійовими особами історії завжди є двоє: з одного боку – Бог, з іншого – люди. Нашим завданням є відчути Божий поклик і пізніше прийняти Його волю. Але щоб прийняти її без вагань, запитаймо себе: якою є Божа воля?

В тому ж уривкові з Книги Мудрості знаходимо відповідь: «Навчились люди того, що тобі довподоби» (ст. 18). Щоб перевірити Божий поклик, ми повинні запитувати себе і зрозуміти, що Йому подобається. Пророки багато разів звіщали про те, що приємне Господеві. Їхнє послання знаходить чудовий підсумок у словах: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Ос 6,6; Мт 9,13). Богові приємне кожне діло милосердя, тому що в братові, якому допомагаємо, розпізнаємо обличчя Бога, Якого ніхто не може бачити (пор. Ів 1,18). Щоразу, коли схиляємося над потребами братів, ми дали їсти та пити Ісусові, ми зодягнули, підтримали та відвідали Божого Сина (пор. Мт 25,40). Ми торкнулися до Христового тіла.

Отож, ми покликані втілювати у конкретність те, що проголошуємо в молитві та визнаємо у вірі. Для милосердної любові не існує альтернативи: ті, які служать братам, навіть цього не знаючи, є тими, які люблять Бога (пор. 1 Ів 3,16-18; Як 2,14-18). Однак, християнське життя не є простою допомогою, наданою в хвилини потреби. Якщо б це було так, то, без сумніву, це було би прекрасним почуттям людської солідарності, що приносить негайну користь, але воно було би безплідним, бо – позбавленим коріння. Навпаки, заанґажування, якого вимагає Господь, є покликанням до милосердної любові, з якою кожен Христовий учень віддає своє життя для служіння Йому, щоб кожного дня зростати у любові.

Ми чули в Євангелії, що «численний натовп йшов за Ісусом» (Лк 14,25). Сьогодні цей «численний натовп» представлений широким світом волонтерства, що зібрався тут з нагоди Ювілею Милосердя. Ви є тим натовпом, що слідує за Вчителем та вчиняє видимою Його конкретну любов до кожної людини. Повторюю вам слова святого апостола Павла: «Велику я мав радість і втіху з твоєї любові, бо ти, брате, дав відпочити серцям святих» (Фил, 7). Скільком-же серцям волонтери принесли розраду! Скільки-то рук вони підтримують та сліз висушують, скільки-ж любові виливається у прихованому, смиренному та безкорисливому служінні. Це гідне похвали служіння надає голос вірі, дає голос вірі, та виражає милосердя Отця, що наближується до тих, які в потребі.

Наслідування Ісуса – це серйозне, але, водночас, радісне зобов’язання; воно вимагає радикальності та відваги для того, щоб розпізнати Божественного Учителя в найбіднішій і відкиненій особі та посвятитися служінню для неї. Тому, волонтери, які з любові до Ісуса служать найостаннішим та потребуючим, не очікують жодної вдячності чи винагороди, але відрікаються від цього всього, бо відкрили істинну любов. І кожен з нас може сказати: як Господь вийшов мені назустріч та схилився наді мною в хвилину потреби, також і я виходжу Йому назустріч та схиляюся над тими, які втратили віру або живуть так, ніби Бога не існує, над молоддю без цінностей та ідеалів, над сім’ями, що переживають кризу, над хворими і в’язнями, над біженцями й мігрантами, над слабкими й беззахисними тілом і душею, над неповнолітніми, залишеними на себе самих, та над похилими віком, покинутими самотніми. Повсюди, де існує простягнута рука, що просить допомоги, аби підвестися, там повинна бути наша присутність та присутність Церкви, яка підтримує й дарує надію. І це слід чинити з живою пам’яттю про Господню руку, простягнену мені, коли я був на землі.

Мати Тереза протягом усього свого життя була великодушною розподілювачкою божественного милосердя, вчинивши себе доступною для всіх через прийняття та захист людського життя, і ненародженого, і покинутого й викинутого, немов непотріб. Вона заанґажувалася у захист життя, неустанно проголошуючи, що «той, хто ще не народився – є найслабшим, найменшим, найнужденнішим». Вона схилялася над знеможеними людьми, залишеними вмирати на узбіччях доріг, розпізнаючи гідність, даровану їм Богом; вона взивала до могутніх на землі, щоб вони визнали свої провини за злочини, за злочини бідності, створеної ними. Милосердя було для неї «сіллю», що додавала смаку кожному її ділу, та «світлом», що просвічувало темряву тих, у кого вже висохли сльози для оплакування своєї нужди та страждання.

Її місія на периферіях міст та на екзистенційних периферіях триває також і в наші дні, як промовисте свідчення Божої близькості до найбідніших серед убогих. Сьогодні вручаю цю показову постать жінки й богопосвяченої особи всьому світові волонтерства: нехай же вона буде вашим прикладом святості! Думаю, що нам буде трохи незручно називати її «свята Тереза». Її святість настільки нам близька, настільки ніжна та плідна, що ми спонтанно і далі називатимемо її «Мати Тереза».

Нехай ця невтомна працівниця милосердя допоможе нам дедалі краще зрозуміти, що єдиним критерієм нашого діяння є безкорислива любов, вільна від будь-якої ідеології та будь-яких обумовлень, яку виливаємо на всіх, не залежно від мови, культури, раси чи релігії. Мати Тереза любила повторювати: «Може я й не говорю їхньою мовою, але можу усміхнутися». Носімо у серці її усмішку та даруймо її тим, кого зустрічаємо на своїй дорозі, особливо тим, що страждають. Таким чином відкриємо горизонти радості і надії багатьом зневіреним людям, які потребують зрозуміння та ніжності.

Матеріал – http://uk.radiovaticana.va/

The post Проповідь Папи Франциска з нагоди канонізації Матері Терези з Калькутти first appeared on Парафія св. Йоана з Дуклі.